«Не важливо, чи ти щось відчуваєш чи ні, чи щось розумієш, чи не розумієш. Якщо чуттєвість і розум не дають тобі Бога, то Його дасть тобі віра… Віра і лише вона встановлює реальний контакт з живою присутністю Бога. Коли всього іншого не вистачає, віри достатньо». Жак Філіп «Молитися, щоб любити»
Вперше я побачила монахиню, коли мені було десять. В село, до нашої церкви приїжджали місіонери. Серед них були сестри, котрі проводили з дітьми різні навчання. І я, як послушна вчительська дитина, звісно ходила на ті навчання. Найбільше запам’ятала сестру Йосафату. Вона була неймовірно красива, весела, спокійна і така неметушлива жінка. Якось під час ігор, хтось ненароком зірвав з неї намітку. І на майданчику біля церкви всі діти ойкнули.
- У неї немає волосся! – хтось тицьнув пальцем.
Хоч насправді монахиня не була лисою, а мала просту, охайну, коротку стрижку. Тоді мене це дуже вразило. У своїй дитячій уяві я складала картини, як дівчатам відрізають довгі-довгі коси й несуть на вівтар перед Царськими воротами. Дівчата, звісно, плачуть, але смиренно йдуть служити Господеві.
Через 10 років я випадково (чи ні?) зустріла сестру Йосафату на вокзалі, в Івано-Франківську. І впізнала її. Монахиня проходила просто повз мене, така ж неймовірно красива, весела, спокійна та неметушлива. Той момент став прозрінням, я усвідомила, що віра – поза простором і часом. А покликання служити Богу – поза жертовністю, воно, мабуть, таке ж як і бути лікарем, чи інженером.
Якось я пожалілася чоловікові, що засинаю вночі під час молитви, а якщо прокидаюся, то відчуваю сором перед Богом, бо просто вирубуюся молячись. Не по-християнськи якось, чи що.
- Якщо ти хотіла, аби зовнішні причини – робота, проблеми, втома не впливали на твій стан під час молитви, то треба було йти в монастир. Я думаю, Бог не гнівається, коли бачить, що ти засинаєш під час молитви.
Подумалося, а й справді. Десь також є жінка, мого віку, котра вийшла заміж не за земного чоловіка, як я, а присвятила своє життя Богові. Котра може не засинає, як молиться і їй для повного відчуття щастя достатньо лишень віри. І я знайшла таку жінку. Випадково (чи ні?).
Зоряна народилася у звичайній сім’ї на Тернопільщині. Саме в час, коли церкви в Україні лишень виходили з підпілля і віра набувала сили, а не страху. Сім’я була побожна, наскільки це зрештою можливо на Західній Україні на початку 90-х. У подружжя було двоє дітей – дівчатка, господарка, город, дім. Усе як в селі. Якось на прощі в Зарваниці мама Зоряни побачила монахиню. І ця зустріч дуже відгукнулася в її серці.
- Яка щаслива та мати, в якої донька – монахиня! – подумалось жінці.
Пізніше жінка розповіла дочкам цю історію, бо тепер розуміє, це був знак. Втім точно ні Зоряна, ні її старша на 5 років сестра й гадки не мали, що котрусь очікуватиме така доля. Так все дитинство дівчини пройшло в селі. В неділю – до церкви. У будні – до школи. Коли приходило літо, то приймала для тата телефоном замовлення на жнива від односельців, бо мали вдома і трактор, і комбайн.
- Я не можу сказати, що змалечку хотіла стати монахинею. Як усі, звісно, хотіла сім’ю, уявляла, яке буде життя, скільки буде дітей. Мабуть, те, що й усі дівчата хочуть. Тим паче я не була аж настільки побожною. Ні. В неділю при нагоді ходила на Службу. Але жила так, як усі діти. А коли подорослішала, то після суботньої дискотеки наступного ранку було дуже важко стояти в церкві на Службі Божій. Я наче вела подвійне життя: одне – з Богом, цілком інше – з друзями.
У 15 років Зоряна вступила у коледж в Тернополі. На професії економіста дуже наполягав тато. Дівчина ж натомість уявляла, як у 10 клас прийдуть нові учні, як обиратиме згодом сукню на випускний…
- Батько казав, щоб я пробувала поступати після 9 класу, я ж і так не поступлю на державне, бо за мене не платитимуть. Тож легше вступати після 9. Мовляв, моїх знань не достатньо для цього. Це мене зачепило за живе тоді. Але я добре вчилась і довела татові, що страшне мудра, вступивши на державну форму. Зрештою, у 15 я стала одразу дорослою, опинилася далеко від батьківського дому із 20 чи то 40 гривнями у кишені на тиждень. Тоді цих грошей цілком вистачало. Студентське життя захопило і я чемно здобувала професію економіста. Хоч потайки мріяла вивчитися на психолога. Мені по-своєму шкода того часу. Бо це був період доводів – дивіться, я можу. Та в мене є багато друзів саме зі студентських років. І певно лишень це було того варте.
Розуміння, що дівчина хоче чогось більшого, ніж просто закінчити коледж і стати економістом, прийшло не одразу. Якось одного літа, Зоряна поїхала на з’їзд християнської молоді. Тато завжди дбав, аби канікули у дітей були активні й запропонував такий варіант.
- Пригадую, що не сильно моя душа рвалася їхати, бо за кілька днів – День незалежності й сільська дискотека. Та все ж погодилася. Тоді відчула, що мені добре з тими людьми, якось так по-іншому. Це інший рівень дружби. Одного разу на такому паломництві під час Архієрейської служби я побачила, як відбувається постриг хлопця у монаший стан. Я вперше бачила живих монахів. І відчула просто голос всередині себе.
– А ти не хочеш в монастир?
– Ні, не хочу.
– Ти хочеш.
Після того почутого голосу, думка не полишала дівчину ані на мить. Довелося серйозно задуматися про готовність до такого життя, і що власне воно може дати. Коли Зоряна приїхала додому, сказала батькам, що має такий помисел і буде молитися продовж року, аби визначитися, власне, як бути далі. Вона знала, що Бог чекає на її чесність і відвертість з Ним, і насамперед із собою.
- Боже, Ти маєш мені пояснити, що робити. Бо якщо мені суджено мати сім’ю, то тільки найкращу. Мені будь-яка не підходить. Все має бути ідеально.
«Любити Христа – це найбільше, що можемо учинити на цій землі»
(З листа св. Альфонса до співбратів)
І за той рік сталося багато різних випробувань, які довелося пережити юній Зоряні. Дівчина мала стосунки – і дружні, і більше, ніж дружні.
- Обставини щоразу складалися дивним чином, і я розуміла, що не готова любити все життя одну людину. Я не готова одній людині бути вірною. Взагалі вірність стала тим лакмусовим папірцем. Мені було 17, коли я це усвідомила. Я хотіла відчути стовідсоткову вірність. А таку міг дати тільки Бог. Мені недостатньо було мати стосунки з хлопцем, будувати кар’єру, планувати сім’ю. Бо було щось більше поза цим. Я любила спостерігати за справді щасливими християнськими сім’ями, за їхніми стосунками. Але водночас гостро відчувала свою мінливість. Я відчувала, те, що подобається мені сьогодні – може перестати подобатися завтра.
Зоряна закінчила коледж і прийняла рішення піти в монастир. Не питала батьків, чи можна. Зрештою, тато вкотре переконував доньку, що вона не зможе, не витримає і повернеться додому. Він бачив активне життя Зоряни, бачив її друзів, тусовки. А в монастирі тусовки не передбачені. Мама ж найбільше переживала за те, що піти в монастир, а потім залишити його – страшний гріх.
- Ти за місяць повернешся, – казав тато. – А я за місяць повернулася, взяла решту речей і поїхала знову. Це рішення не було на зло батькам. Хоч і було подекуди емоційним. Їхні слова мало важили напроти того, що я хотіла. А я хотіла прожити життя максимально наповнено. І жодного дня не пожаліла про цей вибір.
Так Зоряна змінила буденний одяг на габіт і стала зватись сестра Антонія у Згромадженні Сестер Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя УГКЦ. Жодного разу нікого не питала, як воно буде у монастирі. Не мала ніяких очікувань і з радісним серцем сприймала нове життя.
- Знаєте, це дуже корисно, нічого собі не уявляти.
Я не даремно писала про неймовірну красу монахинь. Бо мені направду здається, що час зупинився на їхніх обличчях в той день, коли вони вирішили прийти до Бога. Мабуть, через це люди найчастіше запитують сестру Антонію, чому така красива дівчина пішла у монастир. Певно її кинув хлопець і нещасне кохання привело до такого рішення.
- До монастиря я не була такою гарною, – з усмішкою на обличчі розповідає монахиня. – І хлопець мене не кидав. Це я його кинула. Зрештою, усі мої хлопці вдало одружені з моєї легкої руки.
«Люди часто не знають, що нам не можна, але вірять, що нам все заборонено»
За 14 років служіння сестра Антонія навчилася прокидатися о 6.20 щодня, щоранку із сестрами молитися Утреню, готувати їжу, виконувати безліч домашніх справ: прати, прасувати й навіть мити машину. Після сніданку сестра має особисту молитву з Богом. Кожна монахиня обирає для себе комфортний для цього час. Окрім служіння в монастирі, ледь не щодня працює з людьми. Готує тематичні зустрічі, афіші, веде онлайн-спільноту для дівчат і жінок. Сестри також проводять особисті консультації, якщо раптом хтось хоче поговорити віч-на-віч. Ввечері монахині моляться Вечірню, а потім зачитують фрагменти зі своїх Конституцій – правила, згідно з якими живуть щодня, і які потрібно пам’ятати. Життя у монастирі – це не обмеження, і не тюрма, як багатьом видається.
- Люди часто не знають, що нам не можна, але вірять, що нам все заборонено. У нас є відпустка – 17 днів у році. Після Різдва ми можемо їхати до рідних. Хтось може їхати на перші свята, хтось на Йордан. Ще після Пасхи можна. І 10 днів влітку. Також їздимо щоліта на спільний відпочинок із сестрами в якесь затишне місце, найчастіше в Карпати, щоб відновити сили. Багато сестер беруть відпустку так, аби викопати картоплю вдома у батьків. Рідні, до речі, теж можуть приїжджати сюди. Пожити собі трошки, і побути разом. Ми загалом підтримуємо зв’язок з батьками, допомагаємо їм. Є монастирі, звісно, де з батьками справді не бачаться. Але у греко-католицьких та римо-католицьких місійних монастирях дозволено бачити рідних і друзів. От 2 роки тому ми робили дні духовної віднови для батьків. Вони приїжджали на три дні до реколекційного дому Отців Редемптористів, (це ті священники, з якими ми співпрацюємо на місіях та парафіях). Ми з батьками молилися, готували для них цікаві духовні науки, мали трохи часу на ігри. Смачна їжа і приємно проведений час разом їх об’єднав. Потім навіть не хотіли їхати додому, так їм у нас сподобалося.
Здавалося б, звичайне життя. Та монахині відчувають цей світ по-іншому. Ті життєві блага, які так намагаються надбати люди впродовж життя, для них мають іншу цінність. Усе в монастирі має іншу цінність.
- Раз мене питали, де нас поховають. Мені було тоді 21. І я не знала, що відповісти. Ось таке справді веселить. Питають, чи нам можна мати телефони, чи знімаємо наш одяг, чи так і спимо, чи нас годують. Мабуть, люди гадають, що в нас справді тотальна бідність і немає чого їсти. Запитують дуже кумедні речі. Але вони відразу з голови втікають.
Коли віри достатньо
За роки служіння монахині й справді звикають, що духовність заповнює усі сфери життя. Тож не дивно, що найбільше людей цікавить, чи може молитва заглушити інстинкти материнства, перекрити природні фізичні потреби жінки. Нам і справді важко зрозуміти, як духовність замінює прості людські бажання мати сім’ю, заробляти гроші, чи навіть займатися коханням.
- Для когось вийти заміж – це найбільше щастя. Можливо, кожен міряє по собі. Більшість жінок взагалі не уявляють, як це – жити без чоловіка. І саме через це погоджуються на будь-який варіант. Це їх вибір. Страшно, які наслідки може мати такий суспільний тиск, – що як не вийдеш заміж, то життя пропало. Тому й багато дівчат створюють сім’ю з будь-ким, аби лишень відчувати себе потрібною. Це має бути усвідомлений вибір і людина, якій довіряєш. Я не готова проміняти своє життя зараз на сім’ю і дітей. І я безмежно радію, коли бачу справді приклади щасливих сімей. Та їх менше, ніж хотілося б. Сумно бачити, як мої друзі розлучаються, бо ілюзії розвіялися.
Та не думайте, що монахині живуть у постійному блаженстві й не знають, що таке переживання, ненависть чи цькування. Людське невігластво частенько створює неприємні ситуації. У Львові на Краківському базарі сестрі Антонії не раз гукали – «монашки – грішні!». Одна жіночка навіть плюнула сестрі під ноги, як проходила повз. Деякі люди справді реагують на монахинь, як на НЛО.
- Та ненависті всюди достатньо. Мене дуже лякає, як люди пишуть коментарі у фейсбуку. Це ж ще гірше, ніж ненависть у реальному житті. Тут усі мають час критикувати. Тому я хочу, щоб мої сторінки у соцмережах були тихим місцем, де б людина відпочивала, де їй буде спокійно. Я знаю, що якийсь мій допис допоможе людям побачити Бога, знайти Його там, де здавалося б, важко Його відшукати. Не лишень зовнішній світ, але й соцмережі – це місце, де теж можна свідчити. Я показую людям, що живу з Богом і я щаслива.
Знаєте, дуже не люблю такі книги чи лекції – 10 кроків, як стати щасливими, як заробити перший мільйон… Експертів стільки знайшлося. А люди реагують на таке. Однак чужий досвід – це як одягнути на себе замалий одяг. Тільки коли ми самостійно поміряємо свою глибину, ширину, тільки тоді ми зможемо зрозуміти та пізнати себе. Бо ж для щастя Бог людину і створив. Але готової формули немає. Шукати позитив і щастя щодня – це також праця. Вона стає легшою, коли ми здійснюємо усе з Богом.
Я знаю, якщо наробила щось недобре, то це наслідки моїх рішень, моїх вчинків. І їх треба приймати як свої поразки, а не як кару Божу.
Практикуйте щоденну вдячність Богові. Записуйте, ведіть щоденники у вигляді молитов. Ви відкриєте себе по-новому, повірте. В монастирі я теж відкрила себе. Бог допоміг. Я розкрила стільки талантів, скільки в реальному житті не змогла б, бо завжди хтось знав як мені краще. Тож чому не подякувати за таке відкриття? Між іншим, коли лягаю спати, то дякую Богові за все: що не проспала Утреню, що комусь допомогла, що була терпляча до когось, що написала текст, який допоміг комусь відкрити Бога…і так дякую, поки не засну.
І тут я зрозуміла, що сестра Антонія майже мого віку. Вона вийшла заміж не за земного чоловіка, як я, а присвятила своє життя Богові. Її віри достатньо, аби щодня відчувати передсмак неба. Мені ж для повного щастя, як звичайнісінькій людині, потрібно надто багато речей. Сильна віра допомагає їй спокійно засинати під час молитви, а мені одної віри для спокійного сну, на жаль, замало. Вона повністю розчинилася у своєму покликанні, а я лиш намагаюся його розгледіти. І поки я хочу, аби мене любили в цім житті, вона знає, що її любитимуть і після.
…Будь у мені тишею
Щоб я нарешті наважилася почути Тебе
Коли кажеш що любиш мене
Аж до останньої крапки
І далі.
Сестра Антонія
До речі, батько сестри Антонії вирішив стати священником і вступив у семінарію, коли донька пішла у монастир. Вона вчила його молитися Утреню і Вечірню в телефонних розмовах. А він згодом збудував храм на Хмельниччині та каплицю на власному подвір’ї. Випадково (чи ні?).
Оксана ПЕТРИК
